Мисливство

Вовк

Вважається, що вовк подібний на німецьку та східноєвропейську вівчарку. Але це не зовсім так. І загальною будовою, і забарвленням, і, особливо повадками вовки настільки відрізняються від собак, що людина, яка бодай раз уважно придивилася до вовка, більше ніколи ні з якою собакою цього хижака не зплутає.
Міцне тіло з широкими грудьми спирається на високі м’язисті ноги з щільно стиснутими пальцями. Голова прикрашена темними смугами навколо майже повністю білих щік, і світлими плямями над очима. Недовгий хвіст звисає майже прямо. Загальне забарвлення хутра сірувато-бурого кольору. Під час бігу вовк трохи пригинає голову, тому здається сутулим. Вовка, який стоїть і прислухається, гордо піднімаючи голову, здалеку можна прийняти за собаку, але коли він біжить, то не впізнати його неможливо.
Маса дорослих тварин коливається в досить широких межах. Найбільшими вважаються середньоросійські та сибірські вовки, окремі екземпляри тут можуть набирати до 70-80 кг маси. В середньому вовк рідко буває важчий за 50 кг. Ближче до півдня вовки дрібніші, в південних степах вовки, важчі 30-40 кг не зустрічаються.
Вовк прекрасно озброєний. Великі ікла і потужні щелепи позволяють йому вбивати навіть таких великих тварин, як лось або кінь. Він легко відриває великі шматки м’яса. Сильні ноги переносять вовка на багато десятків кілометрів за день. Можливості вовка, як мисливця, дуже великі. Варто сказати, що без їжі вовк може обійтися на протязі декількох днів, при цьому сили йому не зраджують…
Основу харчування вовка складають різні великі та дрібні тварини, а також птахи. Майже всюди він пов’язаний з копитними. Від їх видового складу, чисельності та характеру використання територій залежить спосіб життя вовка. Місця, в яких вовки доглядяють молодняк, найчастіше бувають недалеко від лугів та полонин, де в літній період пасеться худоба. В лісовій зоні вовки надають перевагу долинам рік, заболоченим низинам, де в цей період перебувають лосі, кабани, олені.
Набір їжі вовка включає також різноманітних дрібних гризунів – миші, кроти, а також дрібних птахів. Вовки із задоволенням їдять ягоди, особливо в урожайні роки, стиглі кавуни також їм смакують. Відомі випадки, коли вовки їли саранчу та інших комах, і робили це з задоволенням.
В лісовій зоні вовк тісно пов’язаний з людиною. Він погано пристосований до глибокого снігу, тому для пересування часто використовує дороги, стежки, лижню. Крім того, людина, при веденні господарства, мимоволі стає годувальником вовка. Таким чином, в освоєних районах лісової зони вовк став супутником людини, що зробило його особливо небезпечним і, звичайно, переслідуваним. Якщо на відкритих просторах степів та тундри табуни копитних важко переслідувати, а в лісі великі звірі – лось, олень, косуля – тримаються окремо, перешкоджаючи тим самим здійснювати спустошливі набіги, то отари домашніх тварин для вовка повністю доступні. Тому вовк – ворог №1 для тваринництва в лісовій зоні.
Небезпечний вовк як носій паразитичних червів домашньої худоби, особливо сказу. Як показує досвід, саме скажені тварини найчастіше нападають на людей. Не є поодинокими випадки людоїдства.
Поширений вовк на дуже великій території – його ареал займає всю Євразію та Північну Америку.
Звичайно в сім’ї 5-6 вовчат. Відмічені випадки, коли їх народжувалось дуже багато – 10-13, і навіть 17. Але такі випадки трапляються дуже рідко і половина їх гине.
Вовчата народжуються сліпими та безпорадними. Під кінець другого тижня вони починають реагувати на звуки, а через три тижні вперше виходять з гнізда і починають їсти м’ясо.
Різкі зміни з’являються наприкінці третього тижня. До того часу вони вже чують і бачать, стають на ноги і починають ходити. До активних ігор вони переходять в майже місячному віці.
Вовчиця, хоч і турботлива мама, але не проявляє агресивності по відношенню до людей, котрі наблизились до її дітей. Відомі випадки, коли мисливці забирали з лігва всіх вовченят, а вовчиця в цей час спокійно спостерігала за ними, не роблячи спроб напасти.
Лігва вовки влаштовують в добре захищених місцях. Ними можуть бути скелі, глибокі тріщини, ніші, ями в ярах. Часто використовують чужі нори – лисиць, борсуків, песців. Чужі нори розширюють до потрібних розмірів. Дуже рідко риють свої.
Спілкуються вовки за допомогою міміки, виразних рухів та поз. Міміка в вовка більш чітка, ніж в собаки, доповнюється постановкою вух і забарвленням морди.

Свиня дика (кабан)

Дикі кабани поширені в мішаних і широколистяних лісах Європейської підобласті. Також охоче оселяються у заростях очерету річкових плавнів, великих боліт. Погано пристосовані до життя в місцях з глибоким снігом взимку, не заходять в східні області України. Від домашніх свиней відрізняються більшим ростом (до 1 м, довжина тіла до 2-х м). Маса старих “сікачів” сягає 250-300 кг, самки дещо легші та менші ростом.
Дорослі тварини вкриті темно-бурою, інколи сірою, коричневою або світло-коричневою густою і довгою щетиною.
Кабани – надзвичайно спритні, рухливі звірі. Вони швидко бігають, добре плавають, чудово вміють маскуватися, мають добрі слух і нюх. Зір в кабанів поганий.
В самців в обох щелепах довгі гострі ікла, які виступають назовні. Верхні круто загнуті догори, їх довжина 10-12 см, інколи до 20-23см. В поперечному перерізі вони трикутні, з гострими гранями. Ікла – грізна зброя кабанів. Крім того, кабани мають “броню” – грудна клітка і шия самців захищена спеціальною щільною і міцною, ззовні жироподібною тканиною, товщиною декілька сантиметрів. Між сікачами виникають жорстокі бійки. Удар іклами наноситься знизу вверх з великою силою, що приводить до утворення глибоких різаних або рваних ран, то ж без захисного шару їм було б важко…
За допомогою ікол сікачі відбиваються від великих хижаків, а також від мисливських собак, і часто досить успішно – жорстоко калічать, а то і вбивають їх. Вовки рідко відважуються нападати на старих кабанів.
Відомі випадки нападу кабанів на мисливців після невдалого пострілу, причому наслідки були дуже важкими. Можливі напади самок, які тільки-но народили поросят. Для людини і хижаків небезпечними є тільки сікачі і старі самки. Основна маса диких свиней – молодняк і самки, яким важко відбиватися від численнних любителів свинини. Не завжди рятує вміння причаїтись, короткі ноги не дозволяють розвинути великої швидкості.
Живуть дикі свині сімейними групами. В кожній може бути декілька дорослих самок, з яких одна, як правило, найстарша та найбільша, є вожаком. Самцям дозволяється жити в стаді не більш, як до півторарічного віку. Після досягнення цього віку самки виганяють їх, і вони змушені далі вести сапостійний спосіб життя. Молоді самці інколи об’єднуються в невеликі групи. На час шлюбного періоду, в жовтні-листопаді, до сімейного стада приєднується один з найсильніших сікачів. Вагітність триває 115-120 днів. Самка навесні народжує в середньому 5-6 поросят, максимум 10. В неї 5 пар сосків, але в першій парі майже нема молока. “Зайві” два поросятка гинуть найближчими днями після появи на світ.
Народжуються поросята добре розвиненими, зрячими. Вони дуже рухливі. Вже через 2-3 години після народження вони починають бавитись, боротись між собою. Забарвлені своєрідно – вздовж тіла проходять чітко виражені темні смуги. Це маскує їх в заростях очерету. Через 4-5 місяців колір поступово міняється на звичайний однотонний темний. До осені маса поросят становить 20-30 кг. Приблизно половина самок, що народилися взимку, восени вже спарюються і на весну мають потомство.
Кабани їдять все, але рослинна їжа в їхньому раціоні основна. Вони їдять підземні і надземні частини рослин, жолуді, зелену траву, різне насіння, а також комах, дощових черв’яків, з хребетних – ящірок, змій, жаб, дрібних гризунів, яйця, пташенят, …
За теплий період року кабани запасають до 10-15 кг жиру, тому спроможні прожити зиму, харчуючись бідною їжою. Якщо нема горіхів чи жолудів, вони шукають поживу на незамерзлих ділянках, біля джерел. Дорослий кабан може проорати своїм рилом мерзлий грунт на глибину 15-17 см, а там, під шаром мерзлоти, свиня завжди знайде чим поживитись.
Сплять дикі свині в так званиж лежках – заглибленнях в грунті, глибиною 30-40 см, з вистелиним листями дном. Якщо їх ніхто не турбує, вони можуть використовувати одні і ті ж самі ями декілька раз. Перед тим, як народжувати поросят (в березні або на початку квітня), самка влаштовує гніздо з хмизу або трави, з стінами, дахом і м’якою підстилкою.
 
 

Козулі

Козуля – ще один вид копитних, суцільний ареал якого в лісостеповій зоні і в південній смузі лісів був розірваний мисливством і хаотичним сільськогосподарським освоюванням місцевостей. Разом з тим, саме людина допомогла цій тварині так глибоко проникнути в тайгу і продовжує сприяти розселенню козуль на північ. Розрив ареалу привів до збільшення відмінностей двох біологічних груп тварин: західно-європейської і східно-сибірсько-кавказької. Ззовні – по кольору та вигляду – ці козулі не дуже відрізняються, проте маса європейських в 1,5-2 рази менша, ніж сибірських. Маса перших – 20-37 кг, тоді як сибірських – 59 кг самці і 52 кг самки. Роги у європейських козуль сягають 25-30 см, у сибірських – до 45 см, а інколи і більші.
Як і олень, козуля – тварина лісостепової зони. Живуть вони також в темнохвойних лісах, в сухих листяних лісах, в очеретах і в високогірних ялинниках Середньої Азії. Густота заселення ними може бути досить велика – до 40, і навіть до 50 голів на 1000 га лісу.
Літо – найбільш сприятлива пора для мешканців лісу. Соковита трава на галявинах і лісових галявинах, ніжна зелень молодих бруньок та листків на деревах та кущах – все це улюблена і, головне, корисна їжа для оленів та козуль.
Природа не випадково потурбувалась про те, що саме в цю пору в косуль з’являється малеча.
Восени та зимою козулі живуть групами, котрі об’єднують не більше 10-12 тварин різної статі і віку. Є серед них і дорослі самці, і самки з малими. Життя групою багато чим полегшує козулям існування в зимовий період, коли мало їжі і менше, ніж влітку, надійних сховищ. Разом їм легше шукати харчі, слідкувати за тим, що відбувається навколо і своєчасно попереджувати небезпеку.
Навесні групи розпадаються. Першими йдуть геть дорослі самці-рогачі. Потім йдуть вагітні самки, попередньо підшукавши глухе, добре приховане місце в лісі.
Малі народжуються в кінці травня – на початку червня. Кожна самка народжує 2, рідко 1 або 3, і зовсім рідко 4 козуленят. Народжуються вони в плямистому наряді: на спині та боках у них багато світлих і темних плям, смуг. Таке забарвлення робить їх непомітними серед трави та кущів, де вони ховаються.
Козуленята з’являються на світ з відкритими очима і непогано чують. Спочатку вони виглядають слабуватими і немічними, лежать біля матері, ледве рухаючись, і ніби набираються сил. Через декілька хвилин вони вже пробують вставати і присунутись ближче до матері. Вони шукають вим’я і починають енергійно смоктати молоко. Наївшись, заспокоюються і деякий час відпочивають.
Мати ретельно вилизує новонароджених, піклуючись про те, щоб хутро було чисте і пухнасте. Це зберігає тепло в їхніх слабеньких тілах.
Вже після 30-40 хвилин після народження козуленята роблять свої перші кроки. Спочатку це їм важко дається. Встаючи, вони випрямляють спочатку задні ноги, а потім передні. Роблять 2-3 невпевнених кроки і падають, щоб розпочати все з початку. Після декількох таких спроб вони вже впевненіше тримаються на ногах, а через 10-15 хвилин здійснюють невеликі прогулянки в радіусі 3-5 м від матері.
В перші години життя козуленята погано відрізняють свою мати від інших тварин, близьких їй по величині. Вони легко плутають з нею навіть людину. В природі, правда, такого майже не буває, хіба в зоопарку.
Приблизно через 3-4 години мати залишає новонароджених самих, їй потрібно відпочити та поїсти, набратися сил. Надалі вона буде приходити до козуленят 3-4 рази на добу, щоб погодувати їх молоком, решту часу козуленята проводять самостійно.
Залишені матір’ю козуленята самостійно знаходять собі сховище десь під кущем. Лежать вони в характерній позі, скручені бубликом (так легше зберегти тепло), і, якщо почують наближення якоїсь тварини чи людини, завмирають без руху. Тому, зустрівши в лісі маленьких козуленят, не треба думати, що вози загубилися. Це зовсім не так – мати напевне знаходиться неподалік. Краще за все залишити козуленя в спокої, не турбувати його.
Козуленята майже не мають запаху. Їх потові залози малочислені, і майже не виділяють секрету – це також важливий нюанс, який допомагає їм уникнути зустрічі з хижаком. Лисиця або вовк можуть пройти зовсім близько і не почути козуленяти, яке заховалося. Виживанню сприяє також те, що козуленята одного приплоду перші два-три тижні гуляють окремо, на відстані 200-250 м одне від одного – якщо хижак натрапить на одного, то інші залишаться живі.
Мати добре запам’ятовує місце, де сховались її малі, і, коли приходить час годування, знаходить це місце безпомилково. Побачивши маму, козуленя встає з трави і підбігає до неї. Наївшись, воно близько півгодини ходить з матір’ю, не відлучаючись, інколи забігаючи вперед, але не далеко. Вже в першу добу козуленята під час такої прогулянки проходять чимало – до 300-400 м.
Мати уважно слідкує за малими. Вона завжди насторожі і при найменшій небезпеці робить різкий стрибок і втікає, голосно вдаряючи копитами в землю, роблячи якомога більше шуму. Це служить козуленяті сигналом. Він моментально лягає на землю, витягує шию і завмирає. Якщо небезпека минула, мати підходить до малого, обнюхує або торкається його носом, він встає і йде далі за нею.
Козулі оберігають дітей не тільки від зустрічі з хижаком, але й не допускають до них в перші пори і своїх родичів. Навіть дорослі самці, як правило, стараються не спілкуватися з малими. Всіх інших козуль, в тому числі і чужих козуленят, самка виганяє з ділянки, на якому знаходяться її діти.
В двотижневому віці затаювання в козуленят міняється реакцією втечі. До того часу вони суттєво підростають (маса збільшується в два рази), добре бігають і при потребі можуть покластися на свої ноги.
В цьому віці козуленята з одного приплоду відпочивають вже разом. Коли мати приходить їх годувати, вони одночасно вискакують з трави і починають смоктати молоко, стоячи по різні боки від неї. З цього часу всю сім’ю можна побачити в повному складі.
Рано вранці або з заходом сонця може пощастити побачити ігри козуленят. В них часто приймає участь і мати.
Материнське молоко є незамінною їжею для козуленят в перші півтора-два місяці. Але вже на 6-8 тижні вони починають їсти трави, а в віці понад 2 місяці вживають у їжу понад 10-15 видів рослин. Переходячи на рослинну їжу, козуленята в всьому стараються наслідувати свою матір: обнюхують і пробують жувати саме ті рослини, які їсть їхня мати. Потрібно сказати, що козулі дуже розбірливі щодо їжі.
Вони надають перевагу соковитим частинам рослин: ніжні молоді листочки, верхівки трав’янистих рослин з квітами та ягодами.
В віці близько місяця рослинна їжа стає невід’ємним компонентом раціону козуленят. Вони пасуться разом з матір’ю, розрихлюючи передніми ногами дерн і поїдаючи підземні частини рослин.
Козулі годують своїх дітей молоком до 2,5-3-місячного віку, від чого ті швидко ростуть, набираючи до осені 15-18 кг маси – приблизно половину маси дорослих тварин. Їхнє плямисте забарвлення змінюється на однотонне, рудуватого кольору, як в дорослих. Якщо в козуленяти розсунути хутро на грудях, то можна побачити шерсть з темними кінчиками – залишки характерного плямистого наряду.
В вересні козуленята починають облазити і рудий колір змінюється на зимовий – сірий. Восени козулі знову збираються в змішані групи, що об’днують двох-трьох самок з дітьми, молодих річних козуль та дорослих самців. Такі групи нерідко змінюють свій склад, але елементарні одиниці - сім’ї – завжди постійні. Козуленята дуже прив’язані до матері і не покидають її навіть в найкритичніших ситуаціях. Весною, перед телінням, самки, що очікують появи потомства, починають уникати товариства своїх майже дорослих дітей. Деякі з них нагло переслідують своїх матерів, і тим доводиться проганяти їх.
В відведений час з’являється потомство, і для козуль знову наступають неспокійні часи, повні турбот і тривоги за підростаючих козуленят.

Лисиця

Лисиця - хижак середніх розмірів. Стрункий звір на середніх за розміром лапах, з довгим пухнастим хвостом. Довжина тіла 60-85 см, довжина хвоста 35-60 см, маса від 4 до 8 кг. Морда гостра, витягнута. Вуха стоячі, трикутної форми. Подовгасті, овальні зіниці.
Забарвлення хутра мінливе, особливо на спині, найчастіше рудого кольору з різними відтінками: білувато-рудий, жовто-рудий, бурувато-рудий та іржаво-рудий. На горлі та грудях хутро білого кольору, на животі переважно світло-сірого або сіро-білого, рідко чорного кольору. На передніх ногах є чорні плями, зовнішня сторона вух чорна, а кінчик хвоста завжди білий. Самці більші за самок.
Відбиток лап лисиці подібний на собачий, однак слід її більш подовгастий, вузький, стиснутий, на тонкому снігу та на м'якому ґрунті видно сліди кігтів. Відбитки двох середніх пальців висунуті вперед так далеко, що між їхнім заднім краєм і переднім краєм подушок бокових пальців утворюється досить велика відстань.
Слід самок довший, дрібніший, вужчий та гостріший, ніж в самців, а крок - коротший: самка частіше торкається землі. Відбитки передніх лап більші, ніж задніх.
Нору лисиці можна відрізнити від борсукової за тим, що весною, вичищаючи нору, лисиця спочатку передніми, а потім задніми лапами робить викид землі 2-2,5 м, по якій потім проходить стежина шириною 25-30 см. Біля входу можна побачити купу харчових залишків і скелетних частин жертв, від яких йде сильний сморід.
Лисиця переважно живе в мішаних лісах з багатою підстилкою, які чергуються з старими вирубками, луками та різноманітними водоймами. Її часто бачать поблизу населених пунктів. Лисиця уникає великих одноманітних соснових лісів з піщаним ґрунтом, а також сильно заболочених лісонасаджень. В період розмноження в центрі сімейних мисливських угідь лисиці знаходиться нора для молодняку.
Лисиця любить влаштовувати своє житло в покинутих борсукових норах, рідше - в самостійно виритих норах, глибиною 2-4 м з 2-3 виходами, але вкрай рідко - в інших природних притулках. Відомі випадки, коли в системі борсукових нір разом (по-сусідству) жили лисиці, борсуки та єнотовидні собаки. Якщо сім'ю не потривожать, лисиця займає одну і ту ж нору на протязі декількох років. В зимовий період, коли лисиці живуть поодиноко, зв'язок з певною територією не так яскраво виявлений, границі індивідуальних мисливських угідь розмиті і частково накладаються одні на одних. Границі цих ділянок, а також місця, де полювання було особливо вдалим, лисиця мітить сечею, причому самці мітять об'єкти, що виділяються з загального ландшафту - пеньки, камені. Найбільш інтенсивно розмітка відбувається весною, в шлюбний період.
Лисиця веде осілий спосіб життя. Активна вони цілий рік і цілодобово, крім днів, коли ллє сильний дощ, мете завірюха або починається стрімка відлига. На полювання частіше виходить ночами.
В період, коли лисиця полює одна, можна і вдень її побачити, особливо на полях з багаторічними травами, де вона полює на мишей та інших дрібних гризунів.
Зазвичай лисиця йде по кривавому сліду пораненої тварини. Інколи, переслідуючи зайця, якого травлять собаки, попадає під мисливський постріл.
Вдень лисиця відпочиває в буреломах, в ямках під деревами і кущами, біля копиць сіна та в інших місцях. Взимку, як і зайці, перед тим, як залягти, здійснює бокові стрибки. Пересувається найчастіше дрібним бігом або кроком. Досить добре плаває і здатна вилізти на похилене дерево.
Лисиця - дуже чутлива і обережна тварина, на місцевості орієнтується за допомогою слуху та нюху, зір в неї слабий.
В зоні мішаних лісів основною їжею лисиці є мишоподібні гризуни, птахи і зайці. В рідкісних випадках вона нападає на малят козулі. Восени лисиці збираються поблизу водойм, в котрих є багато плаваючої їжі, досить часто полюють вплав.
Лисиці моногамні. Період гону зазвичай припадає на лютий або березень, останніми вступають в шлюбний період молоді самки, але не всі - частина тільки наприкінці другого року життя. Під час гону чути лисячі голоси - самки коротким гавкотом підкликають до себе самців: за одною самкою біжать 4, інколи до 10 самців, котрі гавкають та б'ються між собою.
Вагітність в лисиці триває 52-56 днів. За один раз може народитися 3-12, але як правило 4-6 лисенят. Народжуються вони в травні або в червні. Лисенята на протязі 1,5 місяців харчуються материнським молоком. Пізніше батьки (обидва) приносять малим їжу і починають навчати нащадків полювати. З своєю норою (персональною) молодняк пов'язаний 3 місяці, після цього - восени - сім'я розпадається і нове покоління починає жити самостійно.
Линяють вони досить своєрідно. Навесні за короткий час випадає більша частина волосків і майже весь пух. З кінця серпня до початку зими росте зимове хутро. Протяжність життя лисиці в середньому 6-8 років, проте в неволі вони можуть жити до 20 років і довше.
В епідеміологічному відношенні лисиця набагато небезпечніша за інших тварин.

Благородний олень

Благородний олень з давніх-давен мешкав в лісостеповій зоні і вздовж всієї південної смуги лісів – європейських і сибірських, а також у вологих частинах Середньої Азії. Переслідування людьми, освоєння людиною цілинних земель, вирубування лісу - все це привело до того, що більш-менш суцільний ареал олені мають лише в Сибіру.
Олені живуть в лісах, лісостепах, степах, напівпустелях та пустелях, тримаючись прирічкових заростів. Вони можуть жити і без прісної води, як на острові Бірючому в Азово-Сивашському заповіднику. Але все ж рідними місцями оленів служать світлі ліси, в основному широколистяні, лісисті острови, і навіть темнохвойні ліси, але серед просторих лугів, густі зарості кущів. В гірських місцевостях для оленів важливою є можливість відійти в період глибоких снігів на малозасніжені схили.
На рівнинах олені живуть осіло, тримаючись стадами по 10 і більше голів на порівняно невеликих ділянках (300-400 га літом і 200 га зимою), проходячи по глибокому снігу не більше 1-2 км за добу. В горах здійснюють великі сезонні переходи, проходячи по 50 км за день, інколи навіть по 150 км.
Перехід в місця, де менше снігу, відбувається поступово і займає півтора – два місяці. В квітні-травні, коли в горах тане сніг, олені повертаються.
В сильну спеку олені лізуть в воду. Пасуться вони не безперервно, а чергують харчування з відпочинком, влаштовуючи лежанки в траві, часто на узліссях. Зимою вони трохи розгрібають сніг і притоптують, підминають – виходить тепла ямка.
Змішане стадо оленів (не в період гону) найчастіше очолює стара самка, біля якої збираються її діти різного віку. Звичайно розмір такого стада – 3-6 голів. Навесні такі стада розпадаються.
Восени самець збирає гарем. Після періоду гону до такої групи дорослих самок приєднюються телята. Це другий тип змішаногго стада. Вони можуть бути великими – по 10, і навіть по 30 голів.
Олені їдять не менше, ніж 300 видів рослин, головним чином траву, листя і пагони, гриби, лишайники, тростину і солянки з болотної рослинності.
Можуть їсти такі отруйні рослини, як беладонна та аконіт. Хвою олені їсти не можуть, тому коли голод заставляє їх це робити, нерідко гинуть від запалення шлунково-кишкового тракту. Наприкінці серпня - на початку вересня можна почути їхній рев, який чути, особливо в горах, на декілька кілометрів. Важкі зітхання змінюються протяжним муканням, яке в молодих самців переходить в рик..
На початку “ревучого періоду” одинокі самці займають визначені ділянки, інколи одні і ті ж на протязі багатьох років. Збуджені, вони б’ють рогами в молоді деревця, ламають гілки, здирають кору. Тварини часто катаються по землі, мало їдять і під час гону і гублять 30-40 кг ваги з своїх звичайних 160-300 кг.
Поступово до самців приєднуються самки. Їм подобається голос самців.
Чим більший стає гарем, тим слабше стає чути рев самця. І самки, і самці визначають силу суперника по тону реву – в розквіті сил олень має низький і захриплий голос. Але коли суперники все ж зійшлись, - починається поєдинок. Він може бути і без нападу, а обмежитись лише демонстрацією сили, але може бути і з смертельним боєм – тріск зломаних рогів і смерть обох самців.
В гаремі буває 2-3, іноді до 15 самок. Народження потомства припадає на другу половину травня – першу половину червня. До того часу самки відділяються від змішаного стада і йдуть в зарості в долинах річок. Як правило, народжується одне теля, рідко два.
Перші 2-3 дні теля слабе і стає на ноги тільки для того, щоб посмоктати маму. Самка в цей час тримається в стороні, через 100-200 м, відволікаючи хижаків, і годує теля. На 5-7 день оленя ходить за мамою, хоча ще нетвердо тримається на ногах. Двотижневі оленята вже добре бігають, а місячні не відстають від дорослих. Траву вони починають їсти в місячному віці, але смокчуть материнське молоко до осені. Молоді тримаються біля матері 1,5-2,5 роки, інколи самки-дочки, котрі також вже мають малих, приєднуються до матері.
Новонароджене оленя вкрите кількома рядами світлих плям. Восени, після першого линяння, вони щезають. Новонароджене теля важить 8-11 кг. Воно дуже швидко росте до піврічного віку, потім ріст сповільнюється. В маралів – найбільших оленів – тримісячна самка має масу 50-65 кг, річні – 120-140 кг, дворічні – 190 кг, шестирічні та старші – 280-300 кг. Після 6-7 років ріст оленів припиняється.
В неволі олені живуть 25-27 років, інколи навіть 30. В природніх умовах, як правило, - 12-14 років. Самки живуть довше, ніж самці.
З року в самців починають розвиватися роги. До осені другого року їх ріст закінчується, і молодий самець може бути прикрашенай закостенілими “сірничками”, або “шпильками” – рогами без відростків. В квітні перші роги скидаються і розвиваються нові, з 3-4 відростками. В наступні роки збільшується розмір рогів, збільшується також число відростків, але не у всіх оленів. Найбільш розвинуті і важкі роги бувають в оленів в віці 10-12 років, після 14 років вони зменшуються. В кавказьких оленів роги мають масу 7-8, інколи 10-12 кг, і зовсім рідко 14-18 кг. Олені скидають роги в другій половині березня – першій половині квітня, інколи в кінці лютого, особливо в Криму, Карпатах та на Кавказі. Старі олені скидають роги пізніше, ніж молоді. Молоді, оброслі шерстю роги остаточно формуються наприкінці червня – на початку липня. До середини серпня вони кістеніють і очищуються від шкіри. В сибірських оленів кістеніння закінчується пізніше, ніж у їхніх західних родичів.

Рибальство

Риболовля в горах– ідеальна можливість для усамітнення з природою. Відпочиньте від галасливої​​, насиченою подіями життя, побудьте в якості здобувача, відчувши всі принади лову риби. Для багатьох – це своєрідне мистецтво, яке пізнається і вдосконалюється з роками. Ловля коропа чи форелі – є одним з найпопулярніших і найдоступніших видів відпочинку в прикарпатті, яка принесе задоволення не тільки професійним рибалкам, а й новачкам. 

Походи

Тут завжди свіже повітря з високим вмістом озону і легким ароматом хвої; майже завжди дуже тихо, спокійно і практично немає людей.Тут завжди свіже повітря з високим вмістом озону і легким ароматом хвої; майже завжди дуже тихо, спокійно і практично немає людей.